Світлана Павлюк: «Ідеальний момент — саме зараз»
Сьогодні ми поговоримо про те, як звичайні слова стають наріжним камінням нашої реальності. Як одна фраза, вимовлена собі в дитинстві, може на довгі роки перекрити доступ до власних ресурсів, а усвідомлене «так» — відкрити нові горизонти. Наша гостя, Світлана Павлюк, підприємиця, мама двох дітей, інтуїтивний гід і коуч достатку, поєднує глибинну чутливість із прагматичним бізнес-мисленням. У цьому інтерв’ю ми поговоримо про внутрішній орієнтир, який веде крізь емоційні шторми й ділові виклики. Також обговоримо, чому біль може бути союзником змін і як материнство стає драбиною для особистісного зростання. Запрошуємо вас на щиру розмову про шлях від пострадянського села до успішної реалізації в Канаді, про родові сценарії та про те, що трансформація починається з простого усвідомлення власних бажань.
— Світлано, розкажіть, із яких слів розпочалося ваше переродження? Що спонукало вас звернути увагу на цю тему?
Моя історія — розповідь про те, як я колись закрила власний кран життєвої сили, а потім довго вчилася його відкривати.
Маленькою дівчинкою, яка мешкала в селі, я обожнювала прокидатися вдосвіта, бігати босоніж по росі в саду, збирати квіти й відчувати ту неймовірну красу всім серцем. Однак у певний момент сказала собі, що треба зупинитися і перестати бути такою щирою і вразливою. І що автентичність та унікальність - важкий тягар.
Мій мозок сприйняв цю фразу як наказ і закон. Я просто замкнула ту дівчинку всередині, і це тривало роками.
Тепер, озираючись назад, я бачу, як відбувався цей процес. Ще до одруження у моєму серці з’явилося чітке, невмотивоване бажання: я хочу, щоб мої діти народилися в цій частині світу, в Північній Америці. Я не знала, чому саме. Просто знала. I це знання було настільки сильним, що я почала діяти, не зволікаючи. І вже пізніше, коли життя почало вирувати, я зрозуміла, що далі так не можна і прийняла рішення змінюватись.
— Чому ви обрали Канаду, адже спочатку поїхали до Сполучених Штатів?
Це доволі показова історія. До Канади я потрапила не просто так. Двічі була в Америці, а коли подалася на візу втретє, мені відмовили через нелегальні документи мого потенційного роботодавця. Тоді це було справжнім шоком і болем. Проте зараз я розумію, що це було найкраще, що могло статися. Згодом мені трапилася програма до Канади, досить проста, з оплаченим авіаквитком. Вуаля!
Маленька кавʼярня у невеличкому місті була моєю першою роботою. Та найголовніше те, що я відразу закохалася в менталітет цієї країни. Тут люди відкриті до нового, вони цінують індивідуальність і не дотримуються традицій лише заради самих традицій. Свобода і легкість, які я тут відчула були тим самим подихом свіжого повітря. І це було підтвердженням, що це саме те місце, де народяться мої діти.
— Ваші батьки доклали чимало зусиль, аби ви вивчили англійську. Як це пов’язано з вашим подальшим шляхом?
Коли я отримувала канадське громадянство, сидячи на співбесіді, перед очима раптом промайнуло все життя.
Я згадала, як у 1992 році, коли Україна тільки здобула незалежність, батько возив мене у школу, де англійську вчили з першого класу, наймав репетиторів, хоча тоді це була велика рідкість.
Я побачила той глибинний зв’язок — він не знав, навіщо це все, але довірився своєму внутрішньому поклику і робив вклад у майбутні покоління нашого роду. Так само й я довірилася своєму серцю, коли вирішила їхати до іншої країни і народити тут своїх дітей.
Я сказала собі, що хочу цього, і якщо я чогось хочу, то докладу всіх зусиль. Це найцінніше, що в мене є: право йти за моїми бажаннями. Адже жити так, як «треба», а не так, як хочеться, я вже пробувала. І це веде в нікуди.
— Зараз багато говорять про те, що справжні зміни обов’язково мають супроводжуватися болем і стражданнями. Чи може людина змінити своє життя легко?
Ой, яке це модне страждання! Я його дуже любила, скажу вам. Але тепер дивлюся на це інакше.
Так, біль — невідворотна складова будь-якої трансформації. У дитини ріжуться зубки, і це боляче. Жінка народжує, і це теж боляче. Ми приходимо до спортзалу й відчуваємо біль у м’язах. Питання не в тому, чи буде біль, адже він супроводжує нас завжди, у будь-якому віці. Питання в тому, що ми з ним робимо.
Ми обираємо страждати, перетворюючи муху на слона, чи приймаємо цей біль як невід’ємну частину шляху й рухаємося далі. Вибір за нами. Ми можемо зробити його інструментом власного зростання або дозволити йому зупинити нас.
— Ви реалізована жінка, підприємиця і мама. Як вам вдалося не загубити себе в материнстві?
Я пройшла через період, коли всередині мене вирували різні сильні емоції. Я могла зірватися і кричати щодуху, відчувати ненависть, а потім неймовірну провину. І це було прямим наслідком того самого «стоп», яке колись сказала собі в дитинстві.
Я «ковтала» емоції. Та вони нікуди не зникали, натомість накопичувалися в тілі.
Справжні зміни почалися тоді, коли я дала собі дозвіл на це. Наслідком була особиста терапія, курси з коучингу, медитації та згодом — із системних розстановок. Саме тоді я перестала носити рожеві окуляри й пропрацювала ті травми, які заважали чути свій внутрішній голос. І тут - еврика! Я знову відчула контакт із своєю маленькою дівчинкою. Прийшло розуміння, що дверцята можна не лише зачинити, але й відчинити навстіж. І нарешті автентичність знову стала моєю силою.
Тепер щодо своєї справи. Так як я завжди дуже хотіла бути підприємицею, то пробувала різні напрямки: Mary Kay, дизайн інтер’єру, страховий та клінінговий бізнес. Останній годував мою сім’ю і тіло, та не годував мою душу. І оскільки було глибоке знання, що можу змінити «родове дерево», то я продовжувала пробувати нові сфери. Якщо, до прикладу, мої предки чи родичі не мали власного бізнесу, то це не означає, що я приречена. Так як у моєму серці було бажання, я вірила, що і було все необхідне для того, щоб втілити це бажання в життя.
Діти — мої дзеркала. Вони відображають те, що я в собі не приймаю, і це допомагає зростати нам разом. Налагодивши контакт із моєю внутрішньою дитиною, люблячі відносини із власними дітьми налагодились природньо. Саме мої маленькі надихають і спонукають мене до дії та розширення особистості. У мене немає часу на зволікання. Якщо є можливість пришвидшити трансформації у 2 чи 10 разів, то я приймаю цей виклик, бо знаю, що дві пари очей спостерігають і повторюють за мною.
— Ви називаєте себе «інтуїтивним гідом». Розкрийте, будь ласка, цю метафору. Що вона означає у вашій практиці та для ваших клієнтів?
Це визначення прийшло до мене нещодавно, але воно ідеально лягає на мою сутність.
Уявіть, що гід не проходить маршрут замість туриста, а лише показує місцевість. Він говорить: «Ось річка, ось замок, тут була історична подія, ось гора». А турист уже пропускає це через власні очі й відчуття.
Так само дію і я. Я не даю готових відповідей, бо це знецінює шлях людини. Я зчитую її простір, отримую інформацію, яку називаю «яснознанням», і підсвічую людині її власні сліпі зони. Також я це поєдную із свідомістю достатку, яка є базою мого коучингового підходу.
Також цілковито згодна, що не варто давати голодному рибу, краще дати вудку і навчити його її ловити. Моє завдання — нагадати людині, що вона вже має всі відповіді всередині, і допомогти їй відновити контакт із внутрішнім голосом.
Її інтуїція — це її компас. Якщо довго ним не користуватися, він починає брехати. Я допомагаю відкалібровувати цей компас, показую людині її емоційний ландшафт.
Якщо вона відкриє своє серце, то зміни відбудуться. Тільки важливо пам’ятати, що двері відчиняються лише зсередини.
Поставити двадцятидоларову купюру в розкриту долоню легко, але спробуйте вставити її в міцно стиснутий кулак — і ви побачите, що це неможливо. Те ж саме відбувається і зі змінами — потрібно бути відкритими до них.
- Ваша порада для тих, хто хоче змін, але не знає, з чого почати?
Перше й найголовніше правило — починайте там, де ви є. Саме зараз. Це здається банальністю, однак у ній криється глибинна істина.
Ми дивимося на світлини в Instagram і думаємо, що в когось життя ідеальне, і нам уже немає куди рости. Та це ілюзія.
Зміни не завжди полягають у «капітальному ремонті». Іноді це просто дозвіл собі бути трохи іншим сьогодні.
Подивіться в дзеркало й скажіть: «Мені подобається, що я така(ий), яка(ий) я є». Це вже крок до змін, акт прийняття себе.
Поки ми дихаємо, наш шлях вперед триває. Будуть і шторми, і штилі. Проте навіть найменший крок, бажання помітити «золоту піщинку» у величезному потоці інформації — це вже прогрес.
Колись я могла прослухати півторагодинне відео й винести з нього лише одну крихітну цінну думку. І я складала ці крихти одну до одної, поки вони не перетворилися на нові навички та бачення.
Не чекайте, поки зійдуться зірки, адже ідеального моменту не існує. Головне — тримати двері серця відчиненими.
Бо найцікавіша подорож у цьому світі — подорож до самої себе. І вона триває все життя.
Telegram: @svitlana_forest_fairy